З моменту гри в демоверсію “PT” мене все більше тягне до абстрактних ігор жахів, особливо симуляторів ходьби та психологічних жахів. Ці ігри часто роблять більший акцент на сюжеті та сеттингу, а також включають більше образів для створення глибшого сенсу. Звичайно, останні ігри жахів, у які я грав, завжди залишали мене розігрітим до кінця, а в другій половині загалом відчувалося, що я поспішаю. Можливо, це тому, що психологічним іграм жахів важко керувати емоційними реакціями. Але це не так з Luto, тому що тут не йдеться про звичайні крики, які змушують вас здригатися від несподіванки. Йдеться не лише про простір, звук і, найголовніше, про власні страхи.

Історія Луто обертається навколо Семюеля, чоловіка, який втратив усіх своїх близьких. Почуття провини та думка про те, що він міг би їх врятувати, доводять його до справжньої шизофренії. Весь ігровий процес полягає в зануренні у свій хворий розум, де реальність, сни та галюцинації переплітаються, так що ви постійно запитуєте себе: «Де я? Чи це справді відбувається? Чому я тут?» Ця постійна напруга та нерозуміння того, що відбувається, триматиме вас у грі до кінця.

Я постараюся максимально уникати розкриття сюжету. У грі є секретний рівень, який не є обов’язковим для завершення гри або отримання всіх досягнень. Чи потрібно хоча б побачити його, щоб повністю зрозуміти сюжет? Безумовно, тому що він просуває сюжет і пояснює багато речей, які, на вашу думку, не були повністю пояснені в основній грі. На мою думку, кожен предмет у грі має своє значення та призначення.

Я проходив гру десятки разів, і кожен предмет навмисно розміщений там, де він є. Кожна нотатка (навіть ті, які не можна колекціонувати, і вам потрібно збільшувати масштаб, щоб щось прочитати), кожна жовта стікер, кожна картинка та малюнок є там не просто так. Навіть маленькі іграшки, які ви можете знайти в розділі 4, наприклад… всі вони мають значення. Навіть коли гра закрита оповідачем або чорними рамками зверху та знизу… вони там не просто так.

Ігровий процес Luto здебільшого зосереджений на дослідженні та розгадуванні головоломок. Деякі з них були справді крутими, як-от та, де потрібно було кинути молоток з люстри – це справді змусило мене почуватися детективом! Але були й моменти, коли мій мозок просто відмовлявся розуміти логіку розробників. Особливо мені запам’яталася головоломка з розташуванням предметів у склепі: я досі не розумів, чиї речі там знаходяться і хто зображений на картинках. Ці головоломки вимагають трохи більше роботи, ніж інші симулятори ходьби, але вони аж ніяк не неможливі. Перевіряйте свої нотатки тощо, будьте уважні, і у вас не буде жодних проблем. Все, що вам потрібно, є на видноті та надано для вас.

Звичайні головоломки в Luto справді веселі… не надто легкі і не надто складні. Іноді доводиться двічі подумати та переглянути знайдені нотатки, щоб їх розгадати (наприклад, забиті нотатки: нотатка на драбині та стікер біля телефону). Хоча більшість головоломок були унікальними та цікавими, деякі були трохи заплутаними? Не знаю, як це добре пояснити, але я просто загубився, не знаючи, куди йти, і більшу частину часу просто блукав, поки не знайшов потрібне місце. Зокрема, головоломки, які потрібно розгадати, щоб розблокувати 10-й розділ, змушують думати ще більше, ніж раніше… ніби ви б’єтеся головою об стіну. Я не буду їх тут розкривати.

Гра візуально виглядає чудово… можливо, це лише моя думка, але мені вона дуже подобається. Графіка приголомшлива, і видно, що вона зроблена з любов’ю. Кожна частина справді відчувається, ніби хтось туди поклав речі, ніби хтось там жив. Музика та всі звуки чудові… коли ти повільно йдеш з ліхтариком і чуєш біг, дихання позаду себе або навіть коли маленький камінь падає на землю. Моторошна музика, коли гасне світло… це справді чудовий досвід, коли граєш вперше і не очікуєш, що таке станеться.

Загалом, Luto – справді гарна гра. Мені подобається історія, і це точно щось зовсім інше та нове, ніж те, до чого ви звикли в інших іграх. Вона не зовсім страшна, але якщо ви зосереджуєтесь лише на історії, то трохи лякає. Але той факт, що ви не можете перезавантажувати рівні окремо, зводив мене з розуму. Наприклад, якщо ви хочете повернутися до певного розділу з якоїсь причини, вам доведеться починати гру спочатку. Те, що ви не можете зберігати вручну, це нормально. Але хто робить гру, в якій немає можливості перезавантажувати розділи?

Однак, найбільше мені сподобалося моторошне відчуття від усього цього. Це було достатньо страшно, щоб тримати мене в напрузі, але не настільки страшно, щоб я не міг зрадіти проходу через двері. Також той факт, що гра продовжувалася, був ще одним ключовим моментом інтересу. Я думав, що зможу закінчити це за годину, але насправді мені знадобилося майже 9 годин, щоб закінчити. Мені особисто сподобався оповідач, я думаю, що це дуже допомогло із зануренням у гру. Це однозначно зробило кінцівку більш зрозумілою та дало вам той самий момент “ага”. Я міг би сказати більше… але просто скажу… йдіть і пограйте в гру самі. Розробники справді цього заслуговують.